Українська література впродовж усього ХIX ст. розвивалася в річищі народницької традиції, кредом якої було служіння народові (розумілося головним чином селянство). Реалізм минулого століття пройшов кілька етапів свого розвитку: просвітительський у поєднанні з бароковими та бурлескниними тенденціями (І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко), етнографічний (П.Куліш, П.Кузьменко), зрілий класичний (Т.Шевченко, Панас Мирний, І.Франко).
Звичайно, у творах реалістів порушувалися, настільки дозволяли цензурні полегшення, й теми з життя сільського духовенства (А.Свидницький, І.Нечуй-Левицький), польської шляхти та інтелігенції (О.Кониський, Б.Грінченко), проте і в них акцентувалося на необхідності вихідцям з освідчених кіл, інтелектуалам „іти в народ”, полегшувати його долю, служити йому. Українські письменники свято виконували Шевченків заповіт: „Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово...”
Звичайно, у творах реалістів порушувалися, настільки дозволяли цензурні полегшення, й теми з життя сільського духовенства (А.Свидницький, І.Нечуй-Левицький), польської шляхти та інтелігенції (О.Кониський, Б.Грінченко), проте і в них акцентувалося на необхідності вихідцям з освідчених кіл, інтелектуалам „іти в народ”, полегшувати його долю, служити йому. Українські письменники свято виконували Шевченків заповіт: „Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово...”
